Skip to main content
Працюю віддалено по скайпу

В тривоги я розрізняю два головних прояви - емоційний і тілесний.

Рік 2020 - це рік колосальної кількості тривоги як в особистому житті, так і в бізнесі будь якої людини на нашій планеті. Тому варто про тривогу говорити знову і знову.

Цікаво, що для мене особисто на варті стояло тіло, а вже потім емоції. Пояснюю те, що я дуже закритий і більше спирався на свої природні захисти, ніж на переживання. І з самого початку, ще до усвідомлення страху - тіло сказало - боляче.

Проявилося це тим, що як почався шквал змін в навколишньому оточенні, перші локдауни, зміни в бізнесі, почали проявлятися форс мажори за форс мажорами - спрацювало тіло. Воно мені підказувало ніби - ти не зможеш це проігнорувати.

“Відпочивай і турбуйся про себе” - це так я зрозумів те, що в мене стала боліти спина. Встати я тоді не зміг, прийшлося використати онлайн ресурси і займатися йогою, яка за 18 хвилин підняла мене на ноги.

Звісно, що боліти спина по справжньому перестала лише через декілька місяців.

А от емоційно тривога накривати почала набагато пізніше. І, що зараз я вже вважаю цікавим, - проявлялося це тим, що моя здатність займатися найбільш ризикованими справами, які мають найменше ресурсів - зникла.

Як тільки я намагався щось робити “по старому” - апатія і депресняк були тут, як тут.

Вигрібати з цього якось приходилося - нічого кращого, ніж власна психотерапія я на той час не знайшов.

І тільки пізніше зрозумів, що з під ніг опори вибито ймовірно назавжли і потрібно навчитися опиратися на щось більш надійне.

Цим надійним виявився я сам, мої потреби, мої бажання, а вже потім самі близькі - дружина і діти.

Що цікаво, що не спираючись і не турбуючись про себе - нічого більше не допомагало.

Це чудовий досвід.

На звичайному прикладі - з бізнесу.

Як я не намагався заставити себе сісти за свій робочий стіл з п’ятьма моніторами, щоб працювати з тим самим завзяттям - це ні до чого хорошого не приводило - повертався додому вбитим в фарш.

Прийшлося шукати нові форми.

Працювати з ліжка - не виходить, бо в дзвінках особо не будеш присутнім + це лише ускладнювало фізичний стан.

Працювати - офісу на дивані - це було виходом. Дуже образно я це для себе пояснюю - на старому місці не вийде - все зруйновано. Але знаходитися поруч, прислуховуватися до себе, до свого тіла і переживань - це ключ.

Після того, як вдарила друга хвиля кризи, вже нещодавно - стало очевидним, що робоче місце потрібно змінювати.

І дуже допомогли тут слова Лесі Українки - “Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш”

Я чомусь підходив до свого робочого місця, як до мрії, яку потрібно досягнути. Але істина насправді поруч. Потрібно жити тепер, а не в мрії. Мрія - це напрямок, але не місце перебування.

Тому, як не дивно, але м’яке крісло поруч з каміном, поки діти бігають навколо мене і залазять в монітор, в той час, як ми Дімою обговорюємо наші теперішні справи в бізнесі - саме те. Енергія від таких дзвінків не просто витрачається, а насичується.

Або робоче місце зі спальні, де є м’яке крісло і дуже теплий коцик на ноги, привезений з Дземброні. Фон для дзвінків - шикарний, в ліжку не лежиш, а от тілу і душі - тепло і затишно.

Звісно, що все це епізодично.

Дзвінки з капота автомобіля, або з даху недобудованого гаража.

Дзвінки з офісного крісла, коли потрібно мобілізація - почали знову повертатися в моє життя.

І ось так дивно , в вигляді турботи про тіло, я добрався до емоцій. А емоції ці - тривога, страх, що супроводжуються переосмисленням власних мотивів.

Це все звісно про бізнес, але важлива частина тут про своє власне, - здоров’я, дітей, дружину. Те, що є - те цінно. Бізнес - це лише додаток до цієї цінності. Але не заміна.

Я знаю людей, навіть партнерів, в яких бізнес - це заміна цих цінностей. І бачу, як важко їм і як важко мені поруч з ними. І радий, що в мене, там де в них закінчується ресурс їхньої цінності - в мене ще є багато рубежів.

Переживати ці емоції, особливо якщо відсутні навики - доволі непросто наодинці. Я вдячний долі, що мене оточують такі чудові люди, як моя сім’я і партнери з різних куточків світу, з якими можна розділити ці переживання. Не поділитися, не показати, а саме - розділити. Бо це - спосіб переживати.

Перш ніж писати цей текст я подумав, що на сторінці психотерапевта варто було б прийняти форму ролі психотерапевта і зараз, оглядаючись бачу, що показую більше, ніж деякі напрямки психотерапії дозволяють. Радію, що в гештальті це є інструментом.

Мабуть тому я його обрав колись.

Це ще один з рубежів, який, хоч і не робить мене сильнішим - додає гнучкості в часи, коли жорсткість прирівняна до крихкості.

Маю надію, що мої переживання комусь допоможуть.

Бо мені вони допомагають залишатися собою і рухатися вперед.